


| Головна | Новини | Цивільний захист населення району | Оголошення | ПРЕСЦЕНТР | ВЕТЕРАНАМ | Інформація для користувачів з вадами зору |
20/06/2014
Згадаймо тих, кого нема вже з нами, вклонімося тим, хто ще живий!
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на колишній Радянський Союз. Відразу ж після вторгнення Німеччини Друга світова війна стала для нашого народу Великою Вітчизняною, визвольною, справедливою. План «Барбаросса» передбачав блискавичне завершення воєнних дій - протягом 2-2,5 місяці, а загарбання України - вже в перші тижні, і зробити це мала група армій «Південь». Ще перед війною Гітлер говорив: «Захопивши Україну, ми раз і назавжди розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною».
.jpg)
Початковий період війни склався вкрай невдало для нашої держави. Бо, на відміну від Німеччини та її союзників, угруповання радянських військ до бойових дій було не готове, адже, крім іншого, не мало кваліфікованого керівництва. Радянські війська з боями відступали. Героїчно билися з ворогом прикордонники, із 23 по 29 червня 1941 року в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно відбулася найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків; навічно залишаться у пам’яті людській захисники Києва - героїчна оборона столиці України тривала 73 дні, Одеси, Севастополя, Харкова. Але… 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію України. Був встановлений окупаційний режим. Відповідно до «теорії расової винятковості німецької нації» українці підлягали масовому знищенню. Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гетто. В період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.
Окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю, і такий «новий порядок» викликав масовий рух Опору в Україні. У лісах Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини та в інших місцевостях формувалися партизанські загони, діяли підпільні групи. Гасло «Усе для фронту, усе для перемоги!», що народилось у перші дні війни, визначало тоді сенс життя і діяльність суспільства величезної країни. Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, занепокоєних долею Вітчизни, був такий сильний, що навіть відійшли на другий план тяжкі травми, завдані населенню сталінським терором. Повсюдно розгорнулись патріотичні рухи і кампанії, армія поповнювалась людськими резервами і бойовою технікою. Та до переможного салюту було ще так далеко…
.jpg)
Майже 4,5 тисячі мешканців Миколаївського району було призвано на ту війну. Повернулося додому менше половини. А сьогодні проживає лише п’ятнадцять учасників бойових дій. Зранені тілом і душею, уже дуже поважного віку, але сильні духом, вони є для нас прикладом любові до Вітчизни. Тож, насамперед їм, а також усім живим, на чию долю випала та страшна війна, доземний уклін. І вічна пам’ять тим, кого немає вже з нами….jpg)
Саме глибокою вдячністю до ветеранів Великої Вітчизняної війни були пронизані виступи учасників районного мітингу, що відбувся біля пам’ятника воїнам-визволителям у селі Зелений Яр, з нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Шанувати ветеранів, берегти пам’ять про тих, хто відійшов у Вічність, цінувати і берегти мир, цілісність нашої держави, не допускати проявів фашизму - а сьогодні це дуже актуально, адже, на Сході України триває справжня війна - закликали присутніх голова райдержадміністрації Алла Воробйова, заступник голови районної ради Сергій Панський. Участь у зібранні взяли голова районної ради ветеранів Ольга Чарушникова, Петрівський сільський голова Максим Ткачов, депутат обласної ради, керівник ТОВ «Зеленоярське» Віктор Літвінов, представники районної громади. Учителі, школярі, вихованці Зеленоярського дитсадка підготували віршовано-музичну тематичну композицію. А наймолодші жителі села подарували присутнім свої малюнки, основною темою яких є мир на рідній землі.
За традицією, до пам’ятника поклали вінки та квіти.
… 22-ге червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ..., і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, найдовших років в житті тих, кому вдалося пережити весь той жах на нашій землі. Щоразу в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з тієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе страшний удар, і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані назавжди.
.jpg)
Наш обов’язок, обов’язок вдячних поколінь, - гідно вшановувати світлу пам’ять наших земляків, віддавати належне нашим дідам, батькам, сестрам, братам. Ці люди свято виконували свій військовий обов’язок, вони захищали нашу Батьківщину і, не вагаючись, віддавали своє життя в боротьбі з нацизмом. Їх імена, їх страждання і подвиг мають вічно бути у серцях нащадків.
Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату, 22 червня - День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, в наших серцях. Вона є в наших календарях. Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства щодо нас і наших дітей? Є! Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми перемогли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!